Запрошуємо ознайомитися з конкурсними есеями підлітків Бахмутської громади!
Список авторів(ок):
Таїсія Філоненко Ліза Добрянська Марія Ткачова Олександр Лугін Ярослав Корж Альбіна Пилипенко Ганна Мироглова Анна Пальова Тимофій Небиков Олександр Максименко
(список оновлюється)
Деокупація майбутнього: що я візьму з минулого мого дому в майбутнє
Єлизавета Лоза
Моя мама каже: «Грумер, щоб мати успіх, повинен бути трішки голодним». Я жартома трохи змінюю ці слова і кажу: «Творча людина, щоб мати успіх, повинна бути трохи нещасною».
Моє минуле, де я почувала себе справді добре, минуло. Уві сні я досі ходжу рідними вулицями, і, чесно кажучи, мені не дуже хочеться прокидатись.
Перше своє есе я написала за ніч, сидячи під обстрілами, і розповіла у ньому про перший рік повномасштабного вторгнення. Воно і далі триває, а я, вже традиційно, пишу есе, тільки тематика інша.
Сьогодні 24 лютого 2024 року. Останній день мого ще, можна сказати, спокійного дитинства був рівно два роки тому. Мені цього року виповниться вісімнадцять. Війна почалась, коли мені було вісім.
Я пишу, тому що Бахмут і досі болить, і, впевнена, не перестане. Якщо чесно, моє ставлення з часом почало змінюватись, сльози перетворились у текст, злість — у донати, помста — в освіту.
Десь до кінця вересня 2023 року, куди не поглянь — скрізь Бахмут. На всіх шпальтах медіа — Бахмут, у піснях — фортеця Бахмут, на радіо — Бахмут, у телеграмі — «Дуже складна ніч, такий самий день. ***** наростили роботу мінометів та артилерії, купа мін» — Бахмут.
Скрізь Бахмут.
Я розумію, як зараз важливо говорити, точніше, кричати, про те, що робить з нашою країною, з моїм Бахмутом, так звана росія. Ми, діти, які виросли там, з неабиякою точністю можемо описати красу цього міста, і з такою ж точністю можемо описати усі скоєні росією злочини.
Без минулого не буде майбутнього, на жаль, тільки з початком війни почала заглиблюватись в історію. Ви знали, що саме в Бахмуті 1917-го вперше після Лютневої революції підняли синьо-жовтий прапор? Може, чули гімн Бахмута? Чи знали про Дмитра Чернявського, який навчався тут у вісімнадцятій школі? Я жалкую, що раніше так мало читала про своє місто. Тепер на моїх полицях усе більше книжок про війну, вплив людей на війну та війни на людей.
Ми виїхали першого квітня. Я зібрала речі на два тижні, бо вважала, що ось-ось повернусь у свою чарівну рожеву кімнату, вікна якої були заклеєні скотчем та завішані ковдрою, і щоразу, згадуючи про це, згадую також, як тижні за два до вторгнення вирішила зняти нарешті той скотч, адже в нас такий гарний вид з вікна. Узяла подарунки від друзів, що були акуратно складені в коробочці і лежали в моєму столі. Не забрала тільки карти таро, які мені подарував друг, — тепер дуже часто про них думаю, можливо, той, хто ходив по нашій квартирі, прихопив їх з собою, щоб потім спалити. А в улюбленому одязі я ходжу й досі, рука не підіймається віддати — бахмутський.
Вдома було багато книг, чомусь тоді я не дуже любила читати, але зараз, думаю, точно знайшла б щось в домашній бібліотеці. Смішно, але, коли ми виїжджали, батьки забрали навіть мої підручники за дев’ятий клас. Зараз підручник з історії допомагає мені готуватися до НМТ.
Звісно, поїхали з нами і фото та документи. Я люблю фотографувати, і, хоч маю купу фотографій з Бахмута, часто запитую себе: «Ну чому ти тоді не сфотографувала те або інше місце?». Мабуть, тому, що думала, ніби все це назавжди — і не сильно цінувала те, що маю. Прикро, але як уже є. Усі ті місця, квітучі поля, ставки, біля яких ми з подружками влаштовували естетичні пікніки, тепер сірі, згорілі й залиті кровʼю тих, хто віддав своє життя за вільну та незалежну Україну. А ще десь на пʼятому поверсі в будинку номер 81 на вулиці Ювілейній лежить, певно, вже обгорілий стосик різних документів, моїх дитячих малюнків, табелів з першого по восьмий клас і якісь важливі для історії п’ятнадцятирічної Лізи речі. Не забрала. Думала, повернусь.
Зараз розумію, які вони важливі, все частіше переглядаю фотографії, щоб згадати, як добре було вдома. Але уявіть, яку цінність вони будуть мати в майбутньому, коли я покажу їх своїм дітям, і вони знатимуть, що росія нещадно руйнує найгарніші, найродючіші, найдавніші міста Донеччини. Поки є ми та ці фотографії — є історія та підтвердження.
Банальний приклад — мій зруйнований дім.
І так — чи не в кожного мешканця Бахмута. Нам усім є про що розповісти. У кожного з нас хтось загинув, майже всі втратили дім, дехто разом з ним втратив і нормальне життя. Історію Бахмута зараз пишуть люди зі Сходу та Заходу, військові, воєнні документалісти, бахмутяни. І Бахмут триває у кожній з цих історій, і коли його деокупують, ці історії згадаються ще декілька сотень або тисяч разів.
Бахмут — місто, яке виростило мене тою, ким я є, познайомило з людьми, яких можу вважати рідними. Бахмутські серця розвіяло по всій Україні. Ми зустрічаємося на різних заходах, під час отримання гуманітарки або просто на вулиці — і радіємо ще одній рідній душі. І це тепле почуття, бо нагадує про схожі зустрічі на вуличках рідного міста. Бо це — про зв’язок мирного минулого з майбутнім, у якому ці люди, дружба і любов, коло своїх усе ще є. І, сподіваюся, залишаться поруч доти, доки пролунають слова «Бахмут деокупований».
Мить, яка у моїй голові відклалась як «відчуття останнього спокою»: після дуже завантаженого дня (я йшла на уроки о восьмій, потім ще була музична школа й тренування) близько десятої вечора я поверталась додому зі спортивної зали й минала свою школу, думаючи, «Нарешті я почуваю себе справді щасливою». Це був лютий, я ще не знала, що за рік не стане ні мого міста, ні школи, ні того щастя, яке мені нарешті вдалось відчути.
Але, справа в тім, що тогочасні звички й досі зі мною. І навчання зараз дуже мені допомагає — другий рік поспіль 80% моєї уваги зосереджено саме на цьому, бо я знаю, що це допоможе мені швидше побачити дім. Я вчусь, бо розумію важливість критичного мислення та знання історії, розумію, що в руках нинішніх одинадцятикласників майбутнє країни, що саме нам відбудовувати її після війни. Мене бісять люди, які кажуть що тут немає майбутнього, воно є, і залежить від вас.
Усе, що раніше було зі мною в Бахмуті, зараз нагадує мені про важливість говорити про нього, працює на його деокупацію та відбудову, «новий (відбудований) Бахмут» вже не буде моїм містом, але буде нагадуванням про кращі роки мого життя.
Моя деокупація майбутнього - це кожна розповідь, яку я пишу. Кожна з них має свій сенс - дати життя своєму коханому місту, продовжувати його історію. Я забрала найцінніше з того, що дало мені це місто – любов та пам'ять.
Таїсія Філоненко
24 лютого 2022 року... Я назавжди запам'ятаю цю дату, вона закарбувалася в моєму житті, як події в книгах з історії. Не можна повернутися назад у минуле і змінити хід подій... Як би я не хотіла зробити це, я можу лише змінити своє сприйняття подій, що відбуваються навколо мене, зберігати тепло того, що залишилося від минулого життя в спогадах.
Я була змушена залишити своє рідне, найкраще для мене місто не по своїй волі, і хоч я не можу змінити минуле, я можу взяти приємні моменти звідти, і перемістити їх у своє майбутнє. Багато хто каже, що не треба жити минулим, що треба рухатися вперед, але як же можна йти в майбутнє, забувши те, чим жив раніше? Як казав німецький філософ, Фрідріх Ніцше: «Людина назавжди прикута до минулого: як би далеко і швидко вона не бігла – ланцюг біжить разом з нею.» Раніше я могла відпускати якісь сумні, важкі моменти життя, але, на жаль, війну не вдасться забути ніколи. Вона вдрукувалася, мабуть, у життя кожного українця, а найбільше в житті переселенців, чиї міста постраждали найбільше…А також людей, які мали близьких, чиї життя більше не повернути...Усе минуле, яким вони жили раніше знищено, і їм залишається тільки жити майбутнім, намагаючись якось матеріалізувати втрачене, але це все не те...
Можливо, деокупувати місто можна, але я поки не бачу свого майбутнього. Ворожі думки захопили мій розум, але чи зможу я впоратися з ними? Не знаю... Мені здається, ні, але я можу постаратися будувати своє майбутнє так, як я цього хочу. Може, я не зможу відбудувати повністю свій будинок, місто, але я зможу взяти приємні, теплі спогади звідти, знайомі запахи, добрих людей. Часом я зустрічаю щось із цього, від чого з'являється почуття ностальгії, смутку. На обличчі може з'явитися посмішка, по щоці покотитися сльоза, а мозок і серце, які все пам'ятають, плачуть навзрид…
Я візьму у своє майбутнє спогади про те, як я їздила в гості до улюблених дідуся і бабусі, радуючи їх своєю присутністю, пригощаючись смаколиками, які приготувала бабуся. Спогади про притулок із собаками за містом, де перебували мої пухнасті друзі. Про прогулянки прекрасним містом троянд, яке радувало кожного своєю новою розквітлою квіточкою, новим прекрасним деревом. Візьму спогади про домашній затишок, який точно повторити неможливо, а так хочеться… Спогади про школу, де я хоч і не ладнала з багатьма однокласниками, але там були й мої друзі, улюблені вчителі, які радували мене своєю присутністю та душевними розмовами; їдальню, де готували найсмачнішу їжу. Я не забуду, як бігала по зеленому полю разом з мамою, татом і собакою, дивлячись на прекрасну бахмутську природу: на степові квіти вздовж стежок, великі соняшники, золоте колосся. Маленькі дівчата поряд вплітали у свої віночки ці дивовижні квіти. Спогади про день народження... Коли ти вранці розплющуєш очі, насолоджуючись новим днем, зустрічаєш родичів, що приїхали привітати тебе. Усі сідають за великий стіл і дружно сміються, згадуючи про веселі моменти. Це для мене тепер буде лише в теплих снах... Більше такого не буде... Усі родичі роз'їхалися по різних містах, країнах. Тепер день народження - це просто звичайний день, який не особливо викликає радість. Поля, які зараз є поряд, зовсім не такі, що зберігаються в спогадах, і викликають не захоплення, а лише тугу за рідними степами... Бо спогади з дитинства найтепліші й незабутні. Усе це - невід'ємна частина мене, яка залишиться глибоко в моєму серці.
Хоч я і можу тішити себе думками про майбутнє, але мені було всього 16 років, коли я змушена була розлучитися з моїм рідним домом, містом, і з кожним новим днем я все більше хочу повернутися в минуле, не бачачи майбутнє…
Майбутнє, де ж ти? Я тебе не бачу…
Чого ж ти сховалось від мене? Скажи...
А. може, продовжити жити минулим?
Чи це гарна ідея? Скажіть мені
Не зрозумію я це, можливо, ще довго…
Минуле не хоче мене відпускать, воно тримає мене,
Мов злий пан на ланцюгу тримає собаку.
Майбутнє... Дуже прикро, що я тебе не знаходжу...
Прийди до мене, хоч уві сні
Дуже хочу я на тебе подивитись, побути поруч з тобою, хоч на мить
Я тут тебе ще почекаю, добре?
Чи ,може, ти бажаєш залишити мене назавжди з думками про минуле?
Мій розум мені відповідає:
«Не біжи за майбутнім, воно ще встигне прийти.
Насолоджуйся тим, що в тебе є саме зараз»
То я йому відповідаю:
«Мені вже набридло страждати від усіх думок про минуле.
Хочу вже скоріш заглянути у своє майбутнє.
Але воно чомусь мені не відповідає...»
Можливо, все ж продовжити страждати за минулим?
Не зрозумію я це, можливо, ще довго...
Ліза Добрянська
Минуле - це наша пам'ять, наша історія. В кожного воно різне, різні спогади різна історія. Я полюбляю як історію, так і свої спогади. В моїх спогадах є багато чого. На мою думку, наші спогади які ми залишаємо в нашій пам’яті це теж свого роду історія. В моїх спогадах по більшій частині це спогади з мого селища, може і прожила там не так багато як мені хотілося, але воно назавжди залишиться в моїй пам'яті. Там я займалася музикою та спортом, хотіла побудувати кар'єру на спорті, але мої плані зруйнувала повномасштабна війна 2022 року. Я б хотіла знову прожити те саме життя без вибухів, повітряної тривоги, комендантської години. Я дуже сумую за рідною домівкою. Зараз наше майбутнє залежить тільки від нас самих. В своє майбутнє я б хотіла забрати всіх друзів з селища, особливо однокласників. Ми так весело проводили разом час, а зараз ми навіть не бачимось і не спілкуємось, а хтось став однією з зірочок на нашому небі. Я хочу знову проживати мирне, безтурботне життя. Я хочу знову тренуватися як раніше, я знову хочу в свій улюблений спорт якого я лишилась. Я дуже сумую за своїм тренером, за усіма змаганнями. Пам’ятаю як ми їхали як якісь оселедці в банці. Ця війна позбавила мене майже всього, я хочу щоб це закінчилося якомога раніше. Я живу спокійно та щасливо тільки у своїх снах. Я кожен раз коли ложуся спати я вигадую собі життя без війни, згадую усі щасливі моменти.
Наразі я живу в Харкові. В минулому році закінчила 8 класів музичної школи з відзнакою. А зараз я вже нічого не роблю крім малювання або якихось інших поробок. Я майже не виходжу на вулицю бо мені навіть нема с ким піти пройтись, подихати свіжим повітрям, окрім моїх рідних. Я маю лише інтернет друзів, та декілька просто знайомих з котрими я їду дуже далеко від дому ближче до них. З моїми інтернет друзями я навряд чи зустрінусь у цьому житті, але ви навіть не уявляєте як мені з ними комфортно. В моїх спогадах залишилися люди, якісь щасливі моменти, я дуже сумую за усіма, я хочу знову жити як раніше. Що б я взяла з минулого дому в майбутнє? Та я взяла би усе що могла би, усього і по трохи.
Я знову хочу сміятися з різних витівок на тренуваннях, з смішних витівок у школі, але я розумію що цього всього вже навряд чи буде, а якщо буде то мене вже не будуть оточувати ті самі люди які оточували мене раніше їх вже не буде. Я усі свої спогади та усіх тих людей я хочу взяти з собою, у щасливе та світле майбутнє.
Марія Ткачова
Соледар – маленьке містечко, в якому комфортно знаходитися і жити. В Соледарі були свої плюси та мінуси, як і в будь-яких інших містах, але моя душа почувалася там спокійно. Та починаючи з 2014 року, нас хотіли «визволити». Я так і не зрозуміла, від чого нас визволяли: від спокійного життя чи від свободи?
Та в 2022 році нас вирішили визволити від наших домівок та нормального ментального здоров’я. І ми стали подорожувати Україною. Ми були і в Миколаївській області, де ми жили у якогось чоловіка безкоштовно, і у Полтавській області, де ми жили в магазині, і спали на піддонах за неймовірну суму грошей, і в Черкаській області в готелі під мостом, де від кожного шороху нам здавалося, що летить літак або ракета.
Завжди хотіла відшукати цікаві місця на нашій батьківщині, але хотілося б потім повернутися додому, де мені так рідно та спокійно. Та ні, додому ми не повернемося ще довго, як я розумію. Ми були у всіх кутках України, але вже більш-менш оселились в Київській області в місці, що «так нагадує рідний Бахмут».
Спочатку мені було страшно та соромно. Ми переселенці, у яких немає нічого, приїхали в велике місто. Нова школа, інший менталітет. До всього можеш звикнути, але до спогадів ти будеш приходити постійно. Завжди будеш порівнювати, і під впливом спогадів будеш говорити: «раніше було краще». Це все ще підкріплюють люди, які ненавидять інших за їх існування.
Яка різниця, звідки я та які діалектичні слова я використовую? Те, що я жила не там, де ти, нічого не говорить, і не дає тобі повноважень принижувати мене і говорити, що я гірше. Я також не хочу війни, так само як і ти. Я ж не бігаю посеред міста з флагом республіки, якої немає, та не співаю пісні, які прославляють росію.
Ненависть погубить нас та нашу країну! В такий нелегкий час треба об’єднатися та підтримувати людей, які опинились у скрутному становищі. Треба ставитися з розумінням один до одного, а не пригнічувати та кривдити. Майбутнього не буде, якщо люди цього не зрозуміють, як то говорять: «не з тими ви воюєте». Зрозуміло, що на «заході» і «сході» завжди відносини були напружені: нас завжди розділяли і підштовхували один проти одного. Але зараз інший час. Давайте об’єднаємося і переможемо!
Олександр Лугін
***
“Хто зобразить мені той шлях, якому можна довірять?
О ні, я, усе ж таки, гадаю,
потрібно власноруч його створити,
бо лиш мені відомо, як вік свій жити...”
***
У дитинстві я завжди думав про те, що, незважаючи на будь-які обставини, незалежно від часу, я зможу бути там, де народився та провів власне дитинство. На жаль, далеко не всі мрії стверджуються, а забаганки не виконуються. Цього навчило мене життя, і я... Вдячний за цей важливий урок.
Ми - покоління, що живе у найкращому періоді часу, бо нам не відомо майбутнє. І хоч ще вчора я пив каву, читаючи лише громогласні стрічки газет світу, сьогодні ті ж самі, але про рідний дім. Страшна річ, нічого не скажеш. Проте, наперекір усім обставинам, усе одно відчувається щастя. Щастя бути живим...
Ймовірно, справа у життєвому досвіді. Ніколи б не подумав, що буду цінувати те, що раніше ненавидів. Раніше... Здається, ще вчора я малював закарлючки та рахував свої перші приклади з математики, а насправді ось-ось закінчую шкільний навчальний заклад.
Стільки теплих і холодних спогадів спливають на думку: дитсадок і перші вихователі; початкові і середні класи; однокласники й інші незнайомці мого життя. Стільки матеріальних речей залишились без господаря... Хоча, зараз розумію - це не те, за чим треба сумувати. Навіть емоції та спогади у певній мірі не є об’єктами поціновування. На відміну від власного життя...
Згадується цитата, яка, гадаю, змінила його на до та після, а саме:”...Ми помремо, і це робить нас щасливчиками. Більшість людей ніколи не помре, тому що вони ніколи не народяться; потенційні люди, які могли б бути тут, на моєму місці, але які насправді ніколи не побачать світ, перевершують кількістю піщинок Сахари...”. Дійсно ті слова, яких мені не достачало у найнапруженіші моменти з минулого, коли хотілося здатися та піддатися емоціям - усе закінчити.
Я знав, я покину власний дім, свій рідний край, коли піду навчатися до університету; коли буду розбудовувати доросле життя, але не знав, що розлука настане так швидко. Не було часу попрощатися належним чином. Утім, і на тому спасибі, бо є ще більше тих, кому пощастило менше...
Час змінюється, а планета не стоїть на місці - і це прекрасно. Доля забирає найближчих та встромляє палиці в колеса - і це прикро. А якщо йде мова про майбутнє - чекаєш без усіляких сподівань. Кожного разу, коли мене запитують, що таке життя, я згадую саме про це. А тому і візьму я з минулого свого дому в майбутнє лиш одну найважливішу річ - себе...
Ярослав Корж
Деокупація... Якби не війна, то може ніколи б не задумався над значенням цього слова. Війна з росією, яка триває майже десять років. Рашисти принесли на нашу земдю кров, смерть, руїни. Тому наша родина, як і багато інших сімей, вимушена була евакуюватися до більш безпечних областей України
Я, 15-річний хлопець з Донеччини, завжди відчуваю зв'язок із моїм рідним селом Званівка. Залишаючи свій дім, я зрозумів, що він несе з собою не лише стіни і дах, але й традиції, цінності та спогади, які допоможуть мені у майбутньому.
Перше, що я візьму зі свого минулого дому, - це сімейні цінності та виховання. У нашій родині завжди панувала атмосфера взаєморозуміння, підтримки та любові. Батьки навчали мене та моїх брата з сестрою любити працю, бути терпеливими, підтримувати один одного у важкі хвилини життя. Ці цінності стали моїм компасом у житті, і я впевнений, що вони допоможуть мені подолати будь-які труднощі у майбутньому. Друге, що я візьму зі свого минулого, - це культурна спадщина та традиції мого рідного села. Званівка – це село з багатою історією та унікальною культурою. У 1951 році з села Лісковате, що розташоване на Західній Україні, переселили велику кількість людей, а з ними й моїх прабабусю та прадідуся. Званівчани завжди цінували та підтримували звичаї та обряди, які привезли з собою лемки з Галичини. Колядки, щедрівки, вертепи, а також вертепні фестивалі стали візитівкою нашого села. Мене навчили шанувати інших та розвивати в собі творчість та самовираження, що буде корисним у майбутньому. Третє, що я візьму зі свого минулого, -необхідність долати страх перед невідомим. Мої батьки завжди навчали мене бути відкритим до нових можливостей та викликів. Страх перед невідомим може затримати мій розвиток та перешкодити досягненню мрій. Тому відпустити цей страх — це крок до вільного та наповненого можливостями майбутнього. Нарешті, з минулого дому я візьму спогади про своїх близьких друзів . Наші спільні пригоди та враження завжди будуть моїм найкращим скарбом, який я зберігатиму протягом усього життя. Друзі - це ті, хто завжди підтримає в складну хвилину та поділиться радістю в потрібний момент. Їхня підтримка стануть моєю опорою у будь-яких обставинах.
Отже, залишаючи свій дім у Званівці, я візьму з собою частину його душі. Сімейні цінності, культурну спадщину та дружбу – це те, що надихатиме мене й допомагатиме долати будь-які негаразди майбутнього. Я впевнений, що завдяки цим навичкам і досвіду зможу побудувати щасливе та успішне життя в майбутньому.
Альбіна Пилипенко
Минуле завжди є частиною нашого життя, а наш дім - місце, сповнене спогадами та емоціями. Насправді досі важко усвідомити, що я не вдома, що я не можу піти до своєї школи, не можу зустрітися із подругами біля Bakery Нью-Йорк. Але у згадках я досі там. Ви запитаєте: “Що ти взяла із собою у майбутнє?”. А я відповім, що це - спогади. Спогади про дитинство, перший клас, прогулянки з друзями до дванадцятої ночі та перше кохання. Я не хочу забувати. Забувати дім. Страшно навіть уявити.
Пам'ять про минуле мого дому сповнена затишком та добром. І тепер, рухаючись вперед, я обираю взяти з собою найяскравіші спогади, щоб потім розповідати своїм дітям про те, що я колись жила у маленькому містечку, що я тут виросла, що саме тут розпочалось моє життя. Кожен куточок мого дому, кожен відбиток часу в цьому містечку став для мене найріднішим місцем. Події, які здавалися незначними, на перший погляд, є скарбом, який я зберігаю у своєму серці.
Я зберігаю свої спогади як скарб, що супроводжуватиме мене усюди. Я вірю, що вони надихатимуть мене на нові здобутки, надаватимуть сили у складних моментах і нагадуватимуть про те, ким я є та звідки я прийшла. Спогади не лише відбивають моє минуле, а й вчать мене цінувати кожен момент теперішнього.
Минуле завжди з нами, воно уплетене у кожен наш крок. Пам'ять про домівку та рідне місто завжди буде з нами, нагадуючи про радість дитинства і затишок родинного вогнища. І коли ми рухаємось вперед, ми з собою несемо найтепліші спогади, щоб поділитися ними з майбутніми поколіннями, або просто згадувати своє життя до війни, згадувати як було добре, і яке було безтурботне життя.
Так, ми можемо залишити свій дім, але дім ніколи не залишить нас. Він залишається частиною нас, частиною нашого серця і душі, він залишається у наших спогадах, завжди готовий прийняти нас, коли ми знову повернемося додому.
Ганна Мироглова
Війна в Україні стала болючим роздільником в історії багатьох людей, змушуючи їх переїжджати в інші міста, губити близьких, стикатися зі смертями і втратами, а також переосмислювати своє ставлення до життя та Батьківщини. Це час, коли ми стикаємося з небезпекою, знищенням наших домівок, а також цінних зв'язків та спогадів. Проте, навіть у таких складних обставинах ми не здаємось і продовжуємо жити!
Якщо б мене спитали: "Що б ти хотіла взяти зі свого минулого дому в майбутнє?" Я б відповіла, що хочу зберегти родину, близьких людей! Навіть у складний час війни ми збираємося разом, ділимося радістю і підтримуємо один одного. Тривалість наших вечорів за кухонним столом, спільні святкування та моменти роздумів на підвіконні - це спогади, які я хочу передати в майбутнє. Війна неодмінно змінює наше оточення, змушуючи багатьох переїжджати в інші міста або навіть країни, щоб уникнути небезпеки. Однак, спільні спогади про минуле, теплі моменти з рідними та друзями, залишаються з нами, незважаючи на фізичну відстань.
Майбутнє неможливо без тих, хто загинув… Пам’ятати кожну мить їх життя – ось наше призначення. Смерть близької людини внаслідок конфлікту залишає невиліковну рану в серці. Кажуть, час лікує… А мені здається, люди навчаються жити інакше, з цим болем, потім звикаються. Ідеали, віра в життя, сміливість та жертовність надихають нас і допомагають рухатися вперед у боротьбі за мир та справедливість.
Збираючись у майбутнє, позаглядаю в шафи та шухлядки своєї покинутої квартири. Ми поїхали – все залишилося… припорошене битим склом, пилом років, обпалими шпалерами…
Перша знахідка – сімейні альбоми! «Старі фотографії на стіл розклади…» Подумки (а от би й справді!) гортаю сторінки: родинні свята, молода бабуся, весела, щаслива мама, я мала, шкільні друзі. Альбом – реліквія, що має величезне значення для нас, символ нашого минулого, чарівний ланцюжок, що з’єднує все і весь рід разом.
Відкриваю маленьку шухлядку, а тут рушничок, яким мама прикрашала кошик на Великдень. Народні свята, родинні традиції – основа нашого життя. Як без цього в майбутньому?
А ось і товстенький мамин зошит, обтертий роками та рідними руками, із записами: тут і найсмачніші страви, що готували на свята, і рецепти консервації, і коротенькі емоційні приписи, що повертають мене у минуле. Це вже розкіш, але бажаю і це забрати!
Так, все це минулося… І немає вороття…. Від цього сумно…
Де б віднайти дитинство? Чому у нас його забрали так рано? Навіть коли ми переможемо, туди вже зазь… Не повернешся, не докличишся…
Ось і виходить: у майбутнє - тільки спогади і візьмеш. То твої власні думки, враження, захоплення, любов, тепло рідної домівки, коли всі поруч. То роздуми про Батьківщину, про страшну історію народу, про вічне відстоювання Незалежності, про тих загиблих героїв. Війна неминуче змінює наше ставлення до країни, розкриваючи її вразливість та цінність. Вона змушує змінити пріоритети, переосмислити погляди та поняття справедливості.
Майбутнє. Яке воно? Ми спробуємо побудувати щасливе…
Анна Пальова
Коли я побачила назву теми есе, то відчула, що твір цей давно вже створений у мене подумки і засів у голові. Вмить, як кінострічка, промайнули перед очима усі тривожні картини мого життя.
Зазвичай, діти, на день народження, коли задмухують свічки, загадують нову ляльку або машинку, новий смартфон чи комп’ютер, може тваринку – у кого на що вистачить фантазії. А в мене, починаючи з 2014-го року, коли мені виповнилось сім, було одне бажання : щоб, війна, нарешті, скінчилася.
Я була ще зовсім дитиною й не розуміла у повній мірі, що таке «окупація», «обстріл», «майдан», що насправді означає війна. Мене дратувало, що друзі з двору поїхали, що, часом, не можна виходити з хати, що ми не могли поїхати погуляти Горлівкою або Донецьком, як це було зазвичай. Батьки оберігали моє ментальне здоров’я, як могли, відволікали, аби я не звертала уваги. І думали, що вдалося, аж допоки я не виросла і не почала помічати різницю з іншими, які не зростали в умовах бойових дій.
Для дітей з інших міст та областей нашої країни «град» - природне явище, а не різновид зброї, салюти у них викликають радість і від різких звуків вони не здригаються. І начебто з роками стало легше. Людям властива адаптація, так було і за мною. Постійні обстріли, проблеми з водопостачанням та все інше стало частиною повсякденних реалій ( а як хотілося б мені зараз все це забути!..)
Вдруге з війною я зустрілася вже у чотирнадцять років, на жаль, цього разу вже довелося виїжджати, бо оголосили примусову евакуацію для дітей (як же це було боляче!!!). Склалося так, що ми їхали до Львова з краматорського вокзалу восьмого квітня, хоча мали сьомого і тільки за місяць ми з групою зрозуміли, наскільки нам пощастило, бо ми стояли на тому самому місці у той самий час, але всього на один день раніше. Із дому я їхала без батьків, із групою школярів моєї громади, і зі всіх була знайома лише з однокласницею. Розставання з батьками було важким. Дорога до Львова виявилася далекою; чого тільки не передумалося! Спочатку сльози котилися по щоках, потім дивилася у вікно… Згадала рідну школу, друзів- однокласників, не віртуальних, учителів, школу, уроки… На думку сплили слова Ліни Костенко про те, що «кожен фініш- це по суті старт». Згадала Лесю Українку «…буду крізь сльози сміятись і серед лиха співати пісні…», Шевченка – « лиш боротись - значить жить»… Все це додало мені якихось моральних сил. Розуміла, що треба дорослішати… А як же не хотілося брати із собою цю дорослість, а хотілося ще бути біля мами, у своїй кімнаті, у рідному місті. Підсвідомо я розуміла, що їду в якесь нове майбутнє. Для себе вирішила: буду дорослішати! Довелося це робити в експрес- режимі, вчитися розраховувати кишенькові кошти на їжу та інше. Вирішувати проблеми з колективом самостійно, відповідати за слова та вчинки. Добре, що мені неймовірно пощастило з викладачами, що нами опікувалися разом з волонтерами. У Львові я прожила маленьке життя і взяла із собою світлі спогади про це красиве місто, його архітектурні пам’ятки, людей…
З часом довелось і родині евакуюватися, а потім забрали й мене. І знову «фініш» а, може, це – «старт?», Як писала Ліна Костенко... Спочатку я була у розпачі, бо знову зустрілася з жорстокою правдою життя : треба починати життя з нуля і я ніколи не буду «своєю» людиною. Мене завжди називали переселенкою, гостем міста. Я зовсім не знала, куди себе подіти – друзі розкидані всією країною та навіть закордоном, школа онлайн, де та з ким знайомитися – невідомо. Так я і просиділа всю осінь та зиму вдома, поступово згасаючи. У той момент я всією душею бажала повернутися додому.
Із часом я почала знову займатися вокалом у місцевому будинку культури, аби мати змогу хоч два рази на тиждень вийти з дому. Одного дня керівник питає : «Слухай, а не хочеш спробувати походити у театр?». Я чула, що театр там був, але мені здавалося, що це не під силу мені, і туди так легко не потрапити. Я легенько кивнула головою у знак згоди, бо думала, він просто запитує із цікавості. «О, тоді добре… Тут зараз якраз Ян прийде, він грає в театрі, запитай у нього». Раптом прибіг Ян, глянув на мене і каже: « Хочеш в театр? Клас! Приходь тоді завтра о другій у 39 кімнату».
Наступний день, друга година. Я ледь знайшла потрібні двері. Набираю повні груди повітря, збираюсь із силами і така, серйозна, заходжу… А мені з порогу : «Привіт! Чай будеш?». А далі, наче, у тумані : репетиція за репетицією, знайомство з колективом пройшло, на диво, легко.
Восени ми почали ставити першу виставу, де я брала участь. Ми збиралися кожного дня, відразу після уроків, або роботи ми бігли із радістю до нашої 39 кімнати. Ставали все ближче і ближче один до одного. І одного разу я прийшла перша, взяла ключі і піднялася на третій поверх, починаю відчиняти двері і подумки кажу собі : «Нарешті, додому прийшла. Зараз поставлю чайник і напишу іншим, спитаю, де вони…». Закінчуємо ми завжди вже ввечері, близько дев’ятої. Так склалося, що я одна живу у старому районі міста, а всім іти у протилежний бік; тому, щоб я не йшла додому одна, вони всі разом спочатку проводжають мене. Завжди, коли ми разом, я йду й, посміхаючись, думаю про те, наскільки мені тоді пощастило кивнути головою, бо з ними – я вдома.
Тож у майбутнє я візьму себе! Зі всіма дитячими травмами та болісними спогадами, зі страхом різких звуків, разом із тим відчуття моєї «дорослості» ( вони засіли у серці надовго, може, й назавжди…). Справжню, чуттєву, яскраву - таку, якою я, нарешті, дозволила собі бути. Мені показали, що можна проживати життя яскраво, наче вдома у дитинстві, де ще не було війни.
Для мене дім- це місце, де тепло. Там, наче співають птахи і гріє сонечко, росте зелена трава і кожен куточок переповнений життям. Раніше я помилялася, бо думала, що вдома – це коли свій будинок чи квартира, рідне місто… Ні! Тепер я зрозуміла, що цього не досить. Вдома я справжня, мені комфортно і там так тепло-тепло…
Тимофій Небиков
Камінці з моря та лють. Чи є сенс в пам’ятних речах? Мені здається нема, то все минуле, уроки з якого ніхто майже не виніс. Саме тому, як показує нам карта, ми зайшли в сраку і шлях назад лежить через прірву смерті.
Що ж тоді насправді має значення? Мозок, яким нажаль не всі користуються, точніше думки, які в ньому живуть, почуття та бажання. Звісно це не все, це тільки половина. Інша половина — це робота, тяжка та буззупинна. Але знову ж таки все впирається в людей, в когось немає ідей, хтось просто нічого не робить. Так є все ж таки в цій країні невеличка купка людей з корисними ідеями та невгамовним бажанням робити. Тепер з'явилось одне найважливіше питання, на яке я поки не можу дати відповіді. Чи зможу я стати одним з таких людей, зібрати коло себе, очолити їх? Можливо.
Мені всього 17, з переїздом в Київ я нарешті почав розвиватися в різних цікавих для мене галузях. В мене почали з'являтися мрії та цілі, але кожен день без перерви на вихідні свята, я думаю про смерть з автоматом у руках. Чи погано це? Звісно. Чи перестану я думать по це? Ні. Думки про смерть або наближають нашу зустріч, або зроблять мене не вразливим до її присутності. Пару разів я вже тиснув їй руку, дивлячись у ті пусті, безодні замість очей. Думаю вона ще трошки потерпить мою присутність на цій землі.
У Марка Твена є одна хороша цитата: " Два найважливіші дні у твоєму житті — це день коли ти народився і день коли ти дізнаєшся чому". Хочу дізнатись нарешті, чому народився я? Для того щоб люди бачили мене на сцені театру та на великих екранах або на світлині з могили, зі словами: "герой"?
Олександр Максименко
Окупація, деокупація…Я міг би прожити все життя і навіть не чути цих слів, не знати їх значення, але у нас, на жаль, є східний сусід. Кровожерний, ненаситний сусід, який розділив життя на до і під час війни.
Це почалося у 2014 році, коли мені було шість років. Я не все тоді розумів, але сльози матері, гнів в очах батька пам’ятаю й досі.
24 лютого 2022 року вранці прокинувся від гарматних пострілів. Почалося вторгнення рашистів на Україну...
З минулого життя залишилися спогади. Про щось мріяв, планував, а тепер сміюся з цього. Якось по дитячому все це було. Я за два роки війни дуже виріс, подорослішав, багато чого усвідомив та переосмислив, одним словом, зняв рожеві окуляри. Вся нація зняла ці рожеві окуляри. Як страшно споглядати на реалії нашого справжнього сьогодення.
Минуле життя звучить якось не по- справжньому, як наче його і не було ніколи, як ніби зростав в іншому просторі. Це було колись і воно було інше. Розумію, що не треба минуле життя намагатися відновити, а треба будувати нове. Тоді, а як же пам’ять? Куди її подіти? Вона залишиться зі мною, я теж заберу її з собою у майбутнє. Заберу та трансформую, тому шо трансформація потрібна як ніколи, особливо нашому поколінню. Саме такі, як я, і будуть формувати майбутнє нашої нації. Наші батьки відвойовують нині для нас свободу ціною свого життя. Це дуже велика ціна, і ми не маємо права на помилку, бо, допустивши її, станемо рабами і діти наші будуть рабами. Раби, слово яке ріже вухо, ламає мою свідомість, змушує відчувати крах вільного народу. В нас вже є досвід, коли українці були рабами обманутими, скривдженими, закатованими.
У майбутнє я також повинен взяти величезний пласт нашої культури, звичаї нашого народу та, найголовніше, історію. правдиву історію наших батьків, дідів, прадідів Я теж хочу бути творцем історії нашої країни. І той скарб, який я принесу із собою у майбутнє, повинен не загубитися, не розчинитися, а допомогти мені у житті.
Comments