Як підлітки з Донеччини бачать українську культуру: есеї конкурсу «У пошуку справжніх історій»
- 27 трав.
- Читати 27 хв
Головна мета конкурсу есеїв від Нью-Йоркського літературного фестивалю — дати голос молоді родом з Донецької області, почути їхні щирі думки та дізнатися, що саме вони думають про теми, які сьогодні хвилюють й українську культурну спільноту.
Цьогоріч підлітки ділилися своїм баченням теми «Український культурний вайб: те, що мене чіпляє». Зараз ці хлопці та дівчата живуть далеко від дому через війну — в різних регіонах чи навіть за межами країни. В своїх есеях вони пишуть про речі, які помічають навколо, і через них розповідають про себе: про спогади з рідних міст і все те, що їх підтримує зараз.
Конкурс есеїв для підлітків заснувала українська письменниця та громадська діячка Вікторія Амеліна, яка у 2021 році створила і сам Нью-Йоркський літературний фестиваль у містечку Нью-Йорк на Донеччині. 27 червня 2023 року Вікторія отримала важкі поранення під час російського обстрілу Краматорська і померла 1 липня в лікарні. Вона не лише писала книжки, а й документувала воєнні злочини росіян у складі правозахисної організації Truth Hounds. Зараз команда фестивалю тримає зв'язок із молоддю Донеччини, допомагаючи їхньому досвіду бути поміченим.
Письменниця й членкиня журі конкурсу Катерина Міхаліцина, яка також виступила редакторкою робіт, підкреслює живу й чесну природу підліткових текстів та представляє їх для вас такими словами:
«Тексти, які ось-ось вам відкриються, належать перу — чи то пак клавіатурі — трьох переможниць та ще шести фіналістів конкурсу есеїв “Український культурний вайб: те, що мене чіпляє”. Це молоді люди родом з Донеччини, і росія відібрала у них їхній справжній, тобто той, що з народження, дім. Однак не позбавила і, як видно із творів, не позбавить справжніх історій про нього, що будуть при них і у них гірким, але й рятівним слідом. Тож кожен із цих текстів — не лише спроби знайти щось своє в українській культурі, дозволивши собі вистрибнути за рамки шкільного й “парадного” про неї уявлення, а заодно показати нам, дорослішим, які частини і явища тієї самої культури є видимими і відчутними для підлітків (музики, приміром, тут було багато, літератури — значно менше, особливо зовсім сучасної). Вони також про намагання відшукати, висвітити у собі дім-який-вдалося-забрати — миті й пейзажі, спогади і знімки, з якими автори пішли далі в життя. Ці тендітні, подекуди ледь кострубаті, абсолютно незалітературені (нашій дорогій Вікторії Амеліній це особливо сподобалося б) тексти знайомлять нас із тими, хто, усвідомлюючи свою належність до цієї культури, творитиме її далі. Тому так важливо вчитатися в них, спробувати почути — щоб ця творчість могла бути спільною».
Запрошуємо до читання!
Список авторок та авторів:
Український культурний вайб: те, що мене чіпляє
Анастасія Бабак
***
Є спогади, які не стираються з часом. Вони не тьмяніють, не розчиняються в буденності, а навпаки — з кожним роком стають глибшими, болючішими й водночас дорожчими. Вони повертаються запахами, звуками, кольорами, випадковими відчуттями, які раптом накривають з головою і змушують зупинитися посеред дня.
Для мене такими спогадами є дитинство. Моє життя, яке я тепер чітко поділяю на дві частини: до і після. До — це дім, Донеччина, моє рідне селище. Після — це дорога, евакуація й зовсім інше буття на заході України. І ці два життя настільки різні, що іноді здається, ніби між ними не просто відстань — між ними інша я.
Моє дитинство було наповнене простими речами, які тоді здавалися звичайними, а зараз стали безцінними. Я жила серед полів, що не мають кінця й краю, тягнуться аж до самого горизонту і зливаються з небом. Коли ми їхали до Слов’янська, я завжди сиділа біля вікна і дивилася тільки на них — на ці безмежні простори пшениці й соняшників. Я дивилася так, ніби намагалася запам’ятати кожну деталь: як вітер проходиться хвилями по золотих колосках, як сонце лягає на жовті пелюстки соняшників, як небо стає глибшим і ширшим саме над цими полями. І тоді, ще зовсім маленькою, я відчувала щось, що словами не пояснити. Це було не просто красиво. Це було рідне. Це було моє.
Я дуже любила соняшники. Вони здавалися мені особливими — ніби символом чогось великого й світлого, чогось, що завжди тягнеться до сонця. І, мабуть, тому я почала більше приділяти уваги малюванню. Я не вміла тоді красиво говорити про свої почуття, не могла пояснити, що саме відчуваю, коли дивлюся на поле чи захід сонця, але могла це намалювати. У п’ятому класі я створила картину під назвою «Соняшники». Вона залишилася вдома, як і багато інших моїх малюнків. Тепер розумію, що й тоді вже я намагалася зберегти те, що боялася втратити, навіть не усвідомлюючи цього.
Найбільше любила вечори. Після спекотного літнього дня, коли повітря ставало м’якшим і ніби легшим для дихання, я вибігала за город, туди, де закінчувався наш двір і починалося щось більш відкрите. Там не було одразу поля, як можна було б уявити, а широка галявина — простора, тиха, наче створена для того, щоб просто гуляти нею. Поблизу стояв пам’ятник — великий, високий, мовчазний. Це була братська могила — місце, де поховані люди, які загинули ще у Другій світовій війні. Пам’ятник солдату височів над усім цим простором, навколо нього росли старі ялини, густі, темно-зелені, такі, що здавалося, ніби охороняють це місце і пам’ять, яка в ньому живе.
Я часто приходила туди, ходила кам’яними плитами й дивилася на великі брили, де викарбувані імена захисників нашого краю. Дивлячись, ще не усвідомлювала всього того болю й жаху. Біля пам’ятника був кам’яний поріг, трохи стертий часом. Піднімалася, гуляла між ялинами, торкалася їхніх гілок і відчувала якусь особливу тишу.
А трохи далі починалася та сама галявина, де я любила бігати.
Там усе було іншим. Повітря наповнене запахами полину, чебрецю, теплої трави, дерев, іноді навіть чогось солодкого, невловимого, що неможливо описати. За галявиною росли дерева, за ними проходила залізнична колія, і звідти було добре чутно, як проїжджають потяги. Ще далі була посадка, а за нею — річка, заросла очеретом. І весь цей світ оживав увечері: співали коники, квакали жаби, у повітрі мерехтіли світлячки.
І була одна пташка — я й досі не знаю її назви. Вона співала тільки вночі. Її голос був тихий, але такий пронизливий, ніби проходив крізь усе. Я стояла там, маленька, серед поля, вдихала цей запах літа, слухала спів і відчувала абсолютне щастя, без пояснень, без причин. Просто щастя. І зараз розумію: це й була Україна, яку я відчувала тоді.
Вона була й в інших речах: у борщі, який готували вдома, у варениках, які завжди здавалися чимось особливим. Це була не просто їжа, а відчуття дому, затишку, приналежності до чогось свого. Коли я їла борщ, у мене завжди виникало дивне, але дуже тепле відчуття: ніби я на своєму місці, ніби я там, де маю бути.
І водночас було щось, що мене бентежило.
Українська культура наче й була поруч, але не завжди жила в повсякденності, проявлялася на свята — у піснях, у вишиванках, у традиціях, яких ми дотримувалися в школі. Я щиро це любила. Я чекала цих моментів. Але в звичайному житті все було інакше. Мова, якою говорили навколо, часто була не українська. І я, ще дитиною, не могла зрозуміти: чому? Чому у своїй країні ми соромимося рідної мови? Чому вона звучить не так часто, як могла б?
Я не звинувачую нікого. Бо навіть там, на Донеччині, було багато людей, які любили Україну, співали українських пісень, берегли традиції. Просто ця любов не завжди звучала голосно. Вона була тихою, ніби захованою всередині.
А потім сталося те, що розділило все остаточно.
Війна.
Спочатку здавалося, що це далеко, що це не про нас. Але тишу розірвали сирени, новини й тривожні погляди дорослих. І я почала бачити Україну по-іншому — не тільки як щось рідне й звичне, а як те, що потрібно берегти і за що треба боротися.
Ця війна змінила мене. Я почала відчувати культуру у всьому: у словах, у піснях, у простих речах, яких раніше не помічала. І тоді зробила свій вибір: моя мова — українська. Вона стала моїм голосом, силою, тим, що тримає і дає відчуття причетності.
Разом із цим прийшло й нове відчуття — потреба діяти, берегти, бути частиною. Навіть у простому: навчанні, словах, щоденних вчинках. Я зрозуміла, що кожен із нас робить свій внесок у цю боротьбу.
Так почалося зовсім інше життя.
Ми виїхали.
Просто взяли найнеобхідніше і поїхали, залишивши позаду дім і все, до чого звикли. Було незрозуміло, що буде далі, куди саме ми їдемо і як складеться наше життя. Але тоді я збагнула, що змінилася назавжди.
Коли приїхали на Івано-Франківщину, мене одразу зачепило, як тут вітаються. Люди кажуть: «Слава Ісусу Христу». Я ніколи раніше такого не чула. Було незвично, але водночас дуже тепло. Тут у кожному слові відчувається віра, повага і щирість. Мені сподобалось, що люди так прославляють Бога у простих щоденних розмовах. Я й сама почала так вітатися, і тепер це стало для мене природним.
Місцевий діалект просто зачарував. Він нелегкий, інколи складно правильно виговорити слова, та це робить його ще цікавішим. Тут так швидко розмовляють, жваво, колоритно, і слова звучать, мовби музика. Багато з них старовинні, такі, що давно вийшли б із ужитку, якби не зберегли їх люди тут. Я хочу знати всі ці слова, навчитися їх вимовляти, говорити так само, щоб пронести цей діалект далі і не втратити його. Він справді неймовірно гарний і чарівний, і мені здається, що в ньому живе частинка справжньої України.
Ще мене дуже вразили коломийки. Раніше я їх майже ніколи не слухала, а тут вони стали частиною мого щоденного життя. Веселі, ритмічні, такі, що змушують підспівувати і пританцьовувати. Тепер їх слухаю навіть у будні, просто так, бо вони дарують радість і настрій. На Донеччині, думаю, таке майже ніхто не слухає, а тут це справжня частина культури і музики, яка живе щодня.
А ще мене зачепила інша історія. Літнім вечором я сиділа на вулиці і в’язала, слухала тишу й споглядала навколо. Раптом із сусіднього двору долинув спів бабусь. Спочатку тихо, потім усе чіткіше. І це були народні пісні, такі знайомі й водночас нові для мене. Мелодії перепліталися, і я ніби перенеслася в давню Україну, у ті часи, коли бабусі збиралися разом, спілкувалися і співали. Мені стало надзвичайно тепло на душі. Я сиділа й слухала, і відчувала, що тут щось справжнє й давнє — частина історії, яку хочеться пам’ятати й пронести далі. Цей вечір залишився зі мною назавжди.
А ці традиції та музика оживають особливо яскраво під час свят. Найсильніше я це відчула, коли святкувала своє перше Різдво на Івано-Франківщині. Того вечора я вийшла на вулицю після Святої вечері. Навкруги був сніг, місячне світло ніжно освітлювало все довкола, а зоря мерехтіла в небі. Було тихо, і водночас усе село жило своєю святковою магією. І раптом я почула: звідусіль долинали колядки. Спочатку тихо, потім все голосніше, повсюди лунав спів, а до нього приєднувалися звуки баянів та сопілок.
Це було неймовірно красиво, мене просто зачарувало. У голові одразу сплив фільм «Вечори на хуторі біля Диканьки», і я відчула, ніби потрапила в той казковий світ. Все було по-справжньому українське. Колядники йшли з вертепом по селу, дуже гарно одягнені, несли вифлеємську зірку. І незабаром вони прийшли до нас додому, і я змогла побачити це на власні очі.
А ще в Україні є те, що теж, на мою думку, належить до нашої культури, до нашого особливого вайбу — це природа. Вона в нас неймовірно мальовнича і така різна в кожному куточку країни. Широкі поля, річки, ліси, степи, гори — усе це створює ту особливу атмосферу України, яку неможливо сплутати ні з чим. Наша природа ніби говорить сама за себе, передає настрій, історію, характер нашого народу. У ній теж живе Україна.
І саме тут, на заході, я відчула це особливо сильно. Мене зачарувала місцева природа, її спокій і водночас велич. Мене вразили гори. Вони одразу запали мені в душу. У них є щось таке, що неможливо пояснити словами: сила, таємничість, спокій і краса.
І тоді я зрозуміла: уся Україна неймовірна по-своєму. Кожен її куточок має свої барви. Схід — це безкраї поля, соняшники, запах полину і вечори мого дитинства. Захід — це величні гори, спів колядок, трембіта, дзвони церков і старовинні традиції. У кожному регіоні України люди мають свою говірку, звичаї, особливості мови, страви, природу. Саме це і є краса нашої країни. Це не розділяє Україну, а навпаки поєднує, робить ще багатшою, глибшою і прекраснішою.
За це я і люблю українську культуру: за її щирість, силу, за те, що вона живе не лише в книжках чи на свята, а в словах людей, у піснях, у природі, у пам’яті, у традиціях, які передаються з покоління в покоління. Вона живе в серці.
Українська культура для мене — це не просто частина історії чи минулого. Це моє коріння. Де б я не була, я завжди нестиму її в собі — у мові, у любові до рідної землі, у спогадах про дім, у захопленні Карпатами.
І, мабуть, саме тепер я по-справжньому зрозуміла: Україна живе не тільки на карті. Вона живе всередині нас: у нашій любові, пам’яті, культурі. І поки ми бережемо це — вона буде жити вічно.
Софія Свиридова
***
Для того, щоб виразити суть українського мистецтва, мені знадобилося сім літер. Десять класів, п'ятнадцять років, десятки прочитаних книг, сотні імен репресованих, вбитих і закатованих та всього одна трагічна історія.
Свобода.
Духу, думки, дії, вибору, волі, слова. Особливо Слова. Досить іронічно, хоча водночас і справедливо, називати вільною тюрму для тих, чий єдиний злочин — уміння не мовчати. Будинок радянського літератора. Будинок "Слово". Місце, де мало народжуватись мистецтво, але замість цього воно стало пасткою, місцем "розстрілу цілої генерації".
Слово. Страх, смерть, страждання, стрілянина, страти, слідство, списки, стеження, сум, сльози, система, спроби сказати — silence…
Слово — зброя. І для українського мистецтва це не просто красивий вираз, а заклик до дії. Проєкт Третьої окремої штурмової бригади, перший у світі музичний альбом, у якому вісім артистів та вісім режисерів "задонатили" свої пісні та відеокліпи на підтримку підрозділу, тобто усі гроші з прослуховувань ідуть на потреби армії. І саме в цьому полягає головна ідея української культури, адже більше в жодній країні світу геніальність мистецтва не вимірюється в кількості врятованих ним життів.
І поки для усіх творчість про форму, для нас — про спосіб. Спосіб діяти, боротися, говорити і бути почутими.
Ми голос
Що є завдяки і всупереч
Дмитро (Хейтспіч) Однороженко
Також хочу звернути увагу на те, завдяки чому я ще більше полюбила літературу і чим я надихалася, коли писала цей текст. Творче об'єднання "МУР", зокрема їхні освітні відео та музичні альбоми, особливо "Ти [Романтика]". Плáкати над записками Хвильового, протестувати в кінотеатрі “Україна”, розуміти і водночас не розуміти Семенка — це цікаво, це чіпляє. Не нав'язане "вистраждане", а живе, провокативне, гостре, принципове мистецтво, те, яке про Живих Людей, а не про возвеличених, канонізованих та ідеалізованих "геніїв".
Отже, українська культура — це про справжність, про простоту та про складність, про сенс, про "своїх", про "за" та "не згоден", про волю та про протест, а головне — про нас.
Катерина Дирдіна
***
Чи є ще зараз в Україні культурний вайб? Таке питання може з’явитися в українців, коли вони бачать, що все менше ми шануємо традиції й відзначаємо свята. Але чи це тільки і є наша культура? Здається, люди, які можуть поставити собі таке питання, думають, що культура — це тільки про живопис, вірші та релігійні свята. Але це зовсім не так. Наша культура є всюди, куди б ви не глянули: і ваша школа, і розмови з однолітками, і навіть те, що ви будете розповідати своїм дітям, і що вони потім розповідатимуть своїм. Це все, чим ми живемо. І, звісно, про це не задумуєшся, коли просто розмовляєш з друзями або слухаєш старі бабусині історії за чашкою чаю, але це і є культура, яку ми будуємо.
Як на мене, звісно, культура асоціюється зі святами. Радію з того, що мала можливість у дитинстві щедрувати. Зараз часи змінилися. Добре пам’ятаю, коли ми збирались великими групами, було людей дванадцять, і ми ходили таким “стадом” — авжеж, грошей отримуєш менше, але це було дуже весело. Потім, на жаль, усе менше людей ходило, але ми з сестрою не покидали такого святкового дійства, навіть якщо компанія складалась тільки з нас двох. Зустрічалися інколи з друзями та розпитували один одного про те, в якій хаті хто був та про те, хто що отримав. Звісно, більше відчиняли бабусі, які були самотні й раділи приходу дітлахів. Були навіть вулиці, на яких жили ті, хто чекав саме на нас із сестрою, так сильно ми їм сподобались. Цікаво було грати в наздоганялки з іншими, бо господарі давали більше ласощів та грошей тим, хто прийде першим. Коли сестра подорослішала, перестала щедрувати. Я її не розуміла та й ображалася, що вона не хоче підтримати мою компанію. Тому доводилось щедрувати наодинці. Вечір, темно, восьма година, а мала Катя йде тероризувати місцеві хати! Коли подорослішала, зрозуміла сестру і тепер теж не щедрую. Але ця традиція залишилася назавжди в моїй пам'яті і кожного року я про неї згадую. Щедрування стало для мене не просто розвагою, а справжнім відчуттям українського культурного вайбу. У цих піснях, у спільному сміху, у теплі людей я відчула те, що справді чіпляє, — нашу живу культуру, яка передається від покоління до покоління і робить нас українцями.
Звісно, наша традиція щедрування була не такою яскравою, як на заході нашої України. Там діти і дорослі мають можливість одягати святкові костюми і проводити обряд щедрування як велике дійство, у нас на сході це відбувається скромніше, але не гірше. Ми вчили довгі та цікаві щедрівки, тим самим розвиваючи мозок, та одягали на голову хустки. Вранці до кожної хати приходили посівальники. Але, на жаль, це були тільки чоловіки, які бажали отримати горілку або гроші на неї — та це теж свій вайб. Пам'ятаю, як мама постійно сварилася на них, бо, за традицією, чим більше зерна насиплеш, тим краще буде родині, а вони сипали зовсім дрібку, бо не мали його. Традиційно, насипане зерно віддавали худобі. Ці теплі спогади повертають мене в дитячі роки. Події не повторити, але їх і неможливо забути.
І це тільки частинка культури нашої місцевості. Далі, коли я думаю про українську культуру, у мене чомусь на думці наше суспільство. Так, зараз поясню. Звісно, воно не ідеальне, і з деякими поширеними думками я не погоджуюся, але є одне, за що я його дуже люблю — це наші приколи. Не просто брейнрот-меми, а саме наші приколи. Ну, вони якісь особливі. Звісно, мені більш зрозумілі молодіжні меми, але й старі не відстають. Після всіх цих приколів з депутатами та простими людьми, спадає на думку, що ніби тільки в нас так може бути. Це не так, як у США, ні, там жорстка сатира та висміювання, а в нас простий гумор, де ми, прості люди, хочемо посміятися з тих, хто десь там на “вершині”. А скільки вони самі створили мемів, просто власними фразами. Взяти хоча б того самого: «Міша, давай по новой» чи всі приколи над Тимошенко — це все було, щоб посміятися, без якоїсь жорстокої сатири. Але в цьому все одно відчувається свобода слова та свобода думки. Я спостерігаю за багатьма українськими блогерами і тіктокерами, і в них мені подобається саме це.
І останнє, що я хочу прирівняти до культури, — це суржик, кумедний, щирий неформальний та самобутній. Я його обожнюю. Без нього дев'яносто відсотків моєї харизми не було б. Це настільки колоритно і живо, що я навіть не знаю, як це описати. Розмовляючи на суржику (чи донецьким діалектом), я передам набагато більше емоцій та харизми, ніж чисто однією мовою. Але, звісно, я не відмовляюся і точно не принижую українську, бо вона дуже важлива і, хвала богам, збереглася до наших днів після всіх репресій. Але те середовище, у якому я живу, дає про себе знати. Розумію, якщо буду розмовляти так, моя мова стане виразною, емоційною та кумедною. При цьому не втрачу частину себе. Зовсім не розумію людей, які просто забороняють суржик у повсякденному спілкуванні, в інших країнах суржик не забороняється, все це класно і чудово, жива щоденна мова. І також наш суржик, наші рідні “трємпелі” та “кульочки”, які я люблю так само, як і літературну українську мову.
Отже, українська культура — це зібрання всього, що тільки можна. Вона як людина: цікава, колоритна, різностороння і, головне, жива. Якщо ми й надалі підтримуватимемо її, буде жити. Пишаюся тим, що знаю хоча б частину нашої культури: свята, мову та традиції сім’ї. Розповіді бабусь та батьків є дуже цінним для мене. Старі сімейні фото, манера розмови, притаманна мені і селу, не дозволяє соромитися цього. Це є культура, такий її вайб. Це вайб трансформера, який зліплений із різних частин, бо одні ламаються, а інші не знаходяться. Сподіваюся, що змогла донести свою думку, адже я далеко не письменник і маю словниковий запас десятикласниці. Але це я. Це культура.
Софія Федорова
***
Мені насправді тяжко починати цей текст зі слова «вайб». Воно для мене здається занадто пластмасовим. Коротким і порожнім для того, що я насправді відчуваю. «Вайб» — це щось про моду, про хвилинний настрій. Коли я намагаюся назвати те, що в українському культурному «вайбі» чіпає мене найглибше, я не згадую пісні, не згадую вишиванки й навіть не згадую Шевченка з першою думкою.
Я згадую природу. Ту тиху, майже непомітну землю, яка просто існує. Сонце, яке повільно опускається за горизонт, туман, який підіймається на світанку, широкий степ. Це не хвилинний настрій, це спосіб існування. Це те, що формує тебе ще до того, як ти встигаєш усвідомити себе як особистість.
Для мене це відчуття починається з краєвиду. Але не з того рекламного, яскравого пейзажу, а з реальної, живої землі. Я з дитинства могла годинами просто дивитися на нашу природу. Це не було і не буде пасивним спогляданням, це справжня насолода. Коли я дивлюся на ліс поряд з домом чи на те, як сонце повільно занурюється за горизонт, я ловлю себе на абсолютно інтимному, але непереборному бажанні — мені б дуже хотілося намалювати цю землю. Не сфотографувати, не зняти відео, а саме намалювати, щоб зафіксувати цей момент не як зображення, а як особистий дотик до простору.
Проте в цих роздумах є одна тріщина, яку я не можу ігнорувати. Як би сильно я не хотіла відчувати себе вдома у всій Україні, як би не намагалася врости в нові краєвиди, я всюди здаюся собі трохи чужою. Це складне відчуття, бо коли ти любиш цю землю, ти захоплюєшся нею, але десь глибоко всередині залишається порожнеча, яку не заповнити найкрасивішими лісами. Для мене завжди справжнім домом буде Донецька область. Там інше небо, інше повітря, інший шелест трави, там навіть кожен камінь здавався рідним! Зараз я перебуваю у стані очікування, бо, може, це просто справа часу? Можливо, одного дня я прокинусь і відчую, що нарешті змогла стати тут своєю, що мій дім тепер тут?
Якщо саме зараз шукати візуальне втілення тендітності, якої мені бракує в реальності, то для себе я знайшла Сергія Васильківського. Я неймовірно захоплююся його роботами. Васильківський мав унікальний дар бачити не просто землю, а й атмосферу всього краєвиду. Наші погляди на нашу країну дуже збігаються, його Україна — це сріблясте марево, це легкість туману, це світло, що просочується крізь листя дерев. Його тендітні пейзажі вчать мене тому, що справжня сила не в агресії чи монументальності, а саме в тонкості сприйняття. Для мене це не просто картини, це світлини душі землі, це моє заспокійливе.Коли я дивлюся на наш краєвид, мене завжди пронизує усвідомлення, що саме ця земля народила людей, чиї думки змінили світ. Я не думаю, що це може бути випадковістю. Першим на думку приходить Михайло Остроградський. Цей математик заклав фундамент для світової науки і народився на Полтавщині! Мені здається, що масштаб наших краєвидів корелює з масштабом ідей.І, звісно, я не можу не згадати Володимира Сосюру, мого улюбленого поета, чиє серце так само належало нашій області. Коли він писав про Донеччину, про сині зорі над шахтами чи солодкий запах степу, він не описував місце, він, здається, насправді дихав ним.
Словом,
Шукати своїх заради спокою — не соромно,
бо ми повинні бути поруч…
У цьому найбільша правда.
З нею твої істини будуть найчистіші,
а твій дім — завжди за плечима)
Ще я часто думаю про те, як ця природа тримає в собі пам’ять. Не тільки про перемоги, а й про те, що намагалися стерти. Може, для когось краєвид — це просто картинка, але ж це архів, де під кожним пластом ґрунту ховаються імена, які забороняли вимовляти, і події, які мали стати порожнечею. Поля пам'ятають дотик дитячих рук, що колись зникали в безвісті, а тепер проростають колоссям. Може, це німі свідки, проте вони зберігають у собі правду про нашу тяглість. Ця земля не дає нам стати людьми без минулого, бо вона щосекунди нагадує, хто ми і за що тримаємося!
І тільки тепер, перечитуючи це, я відчуваю, що мій біль за рідною домівкою — це не те, що робить мене чужою тут. Навпаки, саме через цю відданість своєму дому я вчуся по-справжньому любити всю країну. Моя пам'ять не віддаляє мене від нових краєвидів, вона є тим корінням, що дозволяє мені бути своєю всюди, де є наші люди, наші степи, наші поля, наше повітря!
Я пишаюся своєю країною не тому, що вона ідеальна. А тому, що вона справжня. Вона не прикрашається. Вона просто є, і в цій простоті вся її краса. Це те, що мене дійсно чіпляє до глибини душі. Це і є моє життя, мій шлях додому і моя найбільша любов.
Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води!
Богдан Линевич
***
Український вайб… О, це саме те, про що як не годинами, то багатохвилинними сеансами я можу розповідати своїй мамі та друзям. Мама переважно довго слухає, а потім каже: «Стоп! Зупинись! На сьогодні для мене достатньо інформації». Це не тому, що їй не цікаво (навпаки, вона завжди підтримує розмову навіть з певним запалом), просто має багато справ. З друзями трохи інакше: тему українського вайбу ми якось мимоволі підіймаємо щодня, обговорюємо, погоджуємося чи не погоджуємося один з одним, але так чи інакше отримуємо задоволення від спілкування.
Можу стверджувати, що моє покоління переважно не має проблем з національною самоідентифікацією, зокрема і я, адже більшість з нас розуміє, хто ми «і чиї ми діти», на відміну від наших батьків, які жили в турбулентні часи. Тоді радянська пропаганда намагалась вбити людям у голову міт про «єдиний народ». Через те, що на плечі наших батьків лягла така ноша — формувати країну майже з нуля — питання культури трохи відклали, і вона продовжувала розвиватись сама по собі. Мало хто замислювався: чи важлива саме наша — українська — культура і чи існує вона взагалі.
Тепер все інакше. Я й тисячі моїх однолітків переконані, що культура важлива й розвивається неймовірно швидко в різних напрямках, жанрах, течіях. Крутезними, особливими, незвичайними вважаю українську музику, меми, кінематограф, театр.
Але насамперед хочу розповісти про музику й пісню, адже вони завжди були невід’ємною частиною українського народу. З давніх часів наші пращури працювали на полях співаючи, відпочивали співаючи і навіть сумували співаючи. Без пісні не уявляли свого життя.
Звісно, зараз умови інші, але музика, як і раніше, дуже допомагає перезавантажитись, відволіктись, помедитувати та самоствердитись. За роки незалежності деякі музиканти стали амбасадорами нашої культури, за їхньою творчістю українців упізнають у всьому світі, їхні пісні стовідсотково могли б стати саундтреком до українського вайбу. Для мене найлегендарнішим музикантом сучасності є Кузьма Скрябін (Андрій Кузьменко). Його пісні я би назвав мостом між поколіннями, адже їх знають усі — від старшого покоління до наймолодшого. Пам’ятаю, як майже на всі свята в нас удома гості разом з батьками (часто не потрапляючи в правильні ноти, але від усієї душі) співали «Старі фотографії», «Мама», «Місця щасливих людей», «Танець пінгвіна», «Маршрутка». Тоді мене, малого, навіть трохи дратувало: «Як можна постійно слухати й співати одне й те ж саме?!»
І ось тепер (раніше я точно не міг би в це повірити) пісні Скрябіна не просто є в моєму плейлисті — я знаю їх напам’ять, мугикаю собі під ніс. І що найцікавіше — вони зовсім не набридають мені.
Особливими в плані своєї творчості для мене є й такі гурти, як «Валентин Стрикало», «Жадан і Собаки», «Океан Ельзи». Всіх їх об’єднує життєвість пісень, щось таке ніби домашнє, суто наше, і кожний українець знайде в них дещо своє. Звісно, є й маловідомі, але не менш круті виконавці в різних жанрах музики. Наприклад, мені дуже подобається гурт «Zwyntar», їхні пісні переважно в жанрі кантрі. Приваблюють мене й постпанк (SadSvit), блек-метал («1914», «Këkht Aräkh»), панк-рок («Розум зник»).
Зроблю невеличку рекламу своїм музичним уподобанням. До прикладу, назва гурту «1914» не випадкова, адже саме в цьому році почалась Перша світова війна, внаслідок якої сформувалась держава Україна в більш-менш сучасному вигляді. У піснях цієї групи згадуються Пилип Коновал, Дзвинів та Перемишль й інші історичні особистості та топоніми. Тому творчість «1914» може стати в нагоді навіть при підготовці до НМТ з історії.
У піснях SadSvit є вайб «хрущовок», «брежнєвок» та інших меланхолійних (навіть депресивних) архітектурних «шедеврів» радянської епохи, які можна знайти в кожному містечку України. Тексти пісень виконавця описують життя багатьох українців, повертають до спогадів, змушують замислитися над минулим і сучасністю.
Пісні «Zwyntar» показують ставлення українців до потойбічного життя та смерті. Можливо, дещо моторошна тема, але тут бачимо певну відсилку до слов’янської міфології. З пісень гурту можу провести паралель між уявленнями наших пращурів і сучасників. Виконавці ніби підкреслюють, що українці не боялися міфічних істот, але поважали їх і сприймали ледь не як рівних собі. Жанр кантрі в поєднанні з українським фольклором створює справжній україно-американський вайб.
Звісно, це не всі мої уподобання, якими я можу поділитися і які, на мою думку, створюють український вайб у сфері музики. Мабуть, справа не в жанрах, а в тому, що саме в піснях цих виконавців я відчуваю поєднання традицій з сучасністю, містики з реальним життям, патріотизму з моральними цінностями. І хоч я неодноразово чув від мами про свій дивний музичний смак, але все одно не зраджую йому. Навпаки — готовий і вас занурити в особливу атмосферу музики, яка мене чіпляє та дає можливість пишатися нашим українським корінням.
Марія Білицька
Кадри, які я не встигла зняти
Я раніше думала, що сила — це ніколи не зупинятися. Тепер я знаю: вона формується в ті моменти, коли нас змушують зробити паузу. Мій рідний Соледар — один із таких моментів. Тому я зростаю, щоб стати людиною, яка зможе нести його назву з гордістю, куди б не пішла.
Я хочу стати режисеркою і зараз знімаю документальні відео про молодь, розвиток і себе. І чим більше я працюю з камерою, тим сильніше відчуваю одне: я запізнилася з тим, щоб зняти своє рідне місто. Я шкодую, що не задокументувала Соледар тоді, коли він був частиною щоденного життя.
Якби я могла повернутися хоча б на один день у минуле, я б узяла камеру і зафіксувала все, незалежно від того, чи це було б свято, чи звичайний день. Соледар завжди мав свій вайб, і я хотіла б, щоб ці кадри побачило якомога більше людей. Особливо літніх мешканців, які все життя будували свої домівки і втратили їх. Я хотіла б перетворити їхній біль на теплу ностальгію і пам’ять, яка не зникає.
Я пам’ятаю Соледар у різні пори року.
Взимку ми з друзями каталися на санчатах і льодянках біля садочка. Майже кожен у місті хоча б раз пішки, а найсміливіші — на льодянках, спускався з Юрчиної: великої гірки з крутим спуском, де було одночасно страшно і весело. Курсував автобус до Бахмута, куди всі їздили за покупками. “Лакомка” була місцем, де діти найчастіше святкували дні народження: батути, лабіринти, шоколадний фондан і фрукти.
Навесні місто ставало теплішим. На 8 березня моя бабуся поверталася з ринку щаслива, бо біля входу роздавали тюльпани, і додому вона завжди приносила маленьку квітку в руках. А на Великдень ми зранку йшли до церкви. Було трохи холодно, у траві з’являлися підсніжники, і я, ще сонна, стояла поруч із бабусею, поки освячували паски й яйця. Тепер я навіть сумую за цими ранками.
Літо в Соледарі завжди мало свій ритм. День шахтаря, остання неділя серпня. Усе місто збиралося біля стадіону поруч зі спорткомплексом, ніби одна велика родина. Концерти, повітряні кульки, запах попкорну, батути й атракціони, до яких я знову і знову просила бабусю відвести мене. Моєю єдиною задачею було просто радіти цьому дню, не загубити друзів у натовпі й дочекатися вечора. А потім наставали салюти. Усі зупинялися, сідали на траву або лавки, щоб зняти цей момент чи просто запам’ятати його. І на кілька хвилин місто ніби завмирало разом із небом.
Восени місто поверталося до звичного ритму. Шкільні ранки, шум коридорів і жовте листя, яке робило Соледар особливо затишним. Я б зняла ранкові поїздки на автобусі з друзями до школи, коли ми поспішали й сміялися дорогою, вірячи, що нашу школу ще перебудують і вона стане «найкращою». Центр дітей та юнацтва — місце, куди можна було ходити на різні заняття: вишивання, малювання чи в музичну школу, а також там була бібліотека, де можна було як почитати, так і пограти на комп’ютері.
Тепер я розумію, що саме такі моменти і є тим культурним відчуттям дому, яке неможливо відтворити. Я не змогла зняти це тоді. Але зараз я вчуся фіксувати життя, щоб зберігати те, що легко втратити, — пам’ять, людей і відчуття дому, яке неможливо відновити, але можна зберегти.
Давид Антохов
Український культурний вайб: від сталі Донбасу до гарту Пласту
Мене звати Давид Антохов, мені 14 років. Я народився у місті Дебальцеве. У 2014 році через війну ми були змушені переїхати до Часового Яру. Там ми щасливо жили до 2022 року, поки не почалося повномасштабне вторгнення. Часів Яр залишив у моєму серці дуже світлі спогади: навчання у музичній школі, тренування на стадіоні та літні розваги на Дніпровському ставку. Це дуже затишне й душевне місто, де кожен знав один одного в обличчя.
У 2022 році наша родина переїхала до Кривого Рогу. Тут я відкрив для себе Культурно-громадський центр «Шелтер+» та став частиною Національної скаутської організації України — Пласту. Мій гурток називається «Медоїди». Саме тут я відчув справжній український вайб — поєднання дисципліни, братерства та вірності традиціям. Три головні обов’язки пластуна для мене є основою: вірність Богу та Україні, допомога іншим та життя за пластовим законом. На сходинах ми не лише навчаємося, а й долучаємося до толок та їздимо у веломандрівки.
Особливим досвідом для мене став пластовий табір «Повстанська ватра» на Івано-Франківщині у 2024 році. Одинадцять днів життя серед дикої природи навчили мене витривалості: ми самі готували їжу, багато мандрували, а кожен ранок починали з молитви. Цей дух свободи в горах нагадав мені, наскільки різноманітною і водночас єдиною є наша культура.
Кривий Ріг виявився дуже схожим на мій рідний Донбас своїм промисловим характером. Тут теж добувають залізну руду, а мій брат працює на електровозі. Проте культурне життя міста вразило мене своєю щирістю. Особливо я люблю Андріївські вечорниці. Це неймовірне відчуття, коли сучасні підлітки вдягають старовинні вишиванки й оживляють традиції предків. Ми співаємо українські пісні, танцюємо та граємо в обрядові ігри. Найвеселіше — це кусати підвішений корж (калиту) без допомоги рук. У такі моменти відчуваєш особливу атмосферу добра.
Мені подобається природа Кривого Рогу: величезний парк Шахтарський, річка Саксагань, ботанічний сад з унікальною оранжереєю та навіть підземний трамвай, що є візитівкою міста. Разом із «Медоїдами» ми доглядаємо за місцевими парками, бо я вірю, що робити добрі справи — це і є шлях до процвітання нашої держави.
Мій власний культурний вайб — це суміш незламного характеру Донеччини, залізної волі Кривого Рогу та невичерпної енергії пластових традицій. Я вірю, що скоро в Україні настане мир, і ми разом будемо розбудовувати нашу країну.
Анастасія Назарова
***
Кожен мій день зараз пронизаний саме українською культурою: від звуків музики, які я постійно чую на вулиці, до книжок, куплених у книгарнях, які формують моє бачення світу. Але для мене українська культура — це не безглузді сучасні пісні без сенсу чи вишиванка, шита на машинці під замовлення. Це про внутрішній конфлікт, напругу, що коїться всередині мене, про голоси минулого, яких не можна заглушити, навіть коли світ намагався це зробити.
Мені припала до душі книга української авторки Ольги Войтенко «Незручні відчайдушні виродки». Це не просто історія, це стан, який важко пояснити, але легко впізнати в собі. Книга розповідає про нестандартну школу, де панує взаєморозуміння між учителями та учнями, але цей навчальний заклад не вписується в державну систему.
В усіх головних персонажах цієї історії я бачила себе. Вони не втискаються в стереотипи, їх називають «дивними», «безнадійними», «ненормальними», «не такими». Але насправді вони відчувають більше, ніж інші. Вони не можуть мовчати: всередині завжди є голос, який кричить.
Їх називають «незручними», бо вони не ті, що будуть жити за стандартами та правилами. Вони шукають сенс там, де інші навіть не зупинились. Вони бачать красу в усьому, навіть у власному болю. Їм болить через нерозуміння оточуючих, через неприйняття. Й іноді доводиться мовчати, що теж завдає неабиякого болю.
З перших сторінок нам відкривається тема Розстріляного відродження. Коли я вивчала її на уроках української літератури, то аж ніяк не зацікавилася. А тут зовсім інший ракурс: «Чому вони дали себе вбити?» «Вони хотіли говорити про складні речі, які не вкладаються в зручні рамки. Вони хотіли, щоб їх почули, відстояти себе, свою мову і свої ідеали. І боролися за можливість донести це через своє мистецтво. І саме за це їх знищували». Творча спадщина митців Розстріляного відродження заклала інтелектуальний та естетичний фундамент сучасної української культури. Вони не боялися змінювати світ і відкривати людям очі. І саме тому я б не хотіла, щоб мені було соромно перед ними.
Талановиті люди завжди були й є незручними. Вони не мовчать, не погоджуються, не вписуються… Не можуть просто жити, як всі: сходити до магазину і повернутися до тихого життя. Вони хочуть змінити світ – і це завжди було небезпечним для тих, хто боїться змін.
Ця книга не заспокоює душу, і в неї немає романтизованого кінця, «що все погане скінчиться». Навпаки, вона чесна. І саме правда іноді така болюча. Я думаю, що всі персонажі цього твору до самого кінця свого життя вимушені страждати. І справді, на думку зовсім не спадають творчі особистості, про яких я знаю, які б не страждали або не покінчили своє життя самогубством, вирішивши, що це найліпший вихід. Ця книга не для того, щоб втекти від реалій життя, а щоб подивитись прямо в очі правді.
Ця історія про людей, які виросли в шумному світі, але люблять тишу, які хочуть більшого, ніж просто існувати, які не згодні жити «як треба», якщо це означає зрадити себе. Вони хочуть залишити свій слід у мистецтві.
Але водночас ця книга про відчай, який змушує рухатися, навіть коли немає сил; такий, що штовхає вперед, навіть коли страшно.
Можливо, саме тому вона мене так зачепила серед усіх книжок, що я прочитала останнім часом, бо я відчуваю себе саме цим «незручним виродком», що не живе за правилами, не підлаштовується під оточення, коли відчуває себе по-справжньому. І обирає бути собою, навіть якщо це складно. І це відчуття свободи.
Ганна Степанова
***
Коли я побачила тему цьогорічного конкурсу — «Український культурний вайб: те, що мене чіпляє» — одразу зрозуміла, що це саме те, про що мені хочеться говорити.
Бо для мене українська культура зараз — це не щось далеке, не те, що icнує в підручниках або на уроках. Це моє щоденне життя. Це музика, яку я слухаю, коли йду до магазину. Це меми, які я скидаю подрузі в чат. Це слова, якими я думаю. Це фільми, після яких я довго сиджу мовчки, переварюючи побачене. I це те, що робить моє життя цікавішим, глибшим i яскравішим.
Я з Донеччини. I моя історія знайомства з українською культурою — це історія поступового відкриття. Я не з тих, хто з дитинства знав yci народні пісні, носив вишиванку щодня чи читав класику за власним бажанням. Моє українство починалося з дрібниць. Із випадково почутого треку, який залишився в голові на тиждень. Із мема, який раптом став нашим із друзями внутрішнім жартом. Із моменту, коли я зловила себе на думці, що мені приємно чути українську мову навколо. I що найважливіше — це сталося не тому, що «так треба», а тому, що це стало моїм власним вибором. I цей вибір приносить мені задоволення, натхнення та відчуття, що я частина чогось великого й сучасного.
Почну з музики, тому що для мене це найголовніше.
Музика — це те, що супроводжує мене щодня. Наприклад, коли я збираюся на прогулянку, коли роблю домашнє завдання, коли просто лежу в ліжку й дивлюся в стелю.
Кілька років тому мій плейлист виглядав зовсім інакше. Я слухала переважно іноземне, i українська музика асоціювалася в мене з чимось або застарілим, або не дуже якісним. Але десь у 2021—2022 роках yce почало змінюватися. У моїй стрічці TikTok та lnstagram дедалі частіше з’являлися українські треки. І вони були реально класними. Вони звучали сучасно, професійно, емоційно. І я почала їx зберігати.
Першим таким відкриттям стала Klavdia Petrovna i OSTY. Я пам’ятаю той момент ідеально: сиджу в навушниках, гортаю стрічку, i раптом лунає «Не лякай». Я зупинилася. Я просто завмерла. Бо це звучало не так, як я звикла. У ïxніх голосах було щось таке, що западало в душу одразу. Я переслухала цю пісню, мабуть, разів десять поспіль. А потім пішла шукати інші ïxні треки. А потім — схожих виконавців.
Мій плейлист складається на 80% з української музика. І це не тому, що я себе змушую або щось таке, ні. Це тому, що мені подобається. Мені подобається, як звучать українські слова в піснях. Мені подобається, що я розумію тексти без перекладу й можу відчути всі відтінки сенсу.
Зізнаюся чесно: довгий час українська література асоціювалася в мене виключно зі шкільною програмою.
А шкільна програма — це зазвичай щось серйозне, складне, написане давно. І хоча класика важлива, вона не завжди говорить про те, що хвилює мене сьогодні.
Потім я відкрила для себе сучасних українських авторів.
Люко Дашвар — її книги такі живі, такі справжні. Герої говорять так, як говорять люди навколо мене. Проблеми, які вони переживають, — це проблеми, які я бачу в реальному житті. I коли я читаю її тексти, я відчуваю, що література може бути близькою.
Ірен Роздобудько — її проза така ніжна й водночас глибока. Я читала її «Зів’ялі квіти викидають» i довго потім думала про прочитане. Це не просто історія — це роздуми про життя, про вибір, про те, що важливо.
Я також можу годинами гортати український TikTok та Instagram. I це не просто «вбивання часу». Це спостереження за тим, як народжується нова культура. Українські меми — це ще одне неймовірне явище. Вони бувають смішними, абсурдними, глибокими, іноді сумними, але завжди живими. Вони народжуються десь у коментарях, потім розходяться по всіх соцмережах, i раптом через день yci твої друзі вже використовують нову фразу.
Для мене це відчуття спільного контексту — одне з найцінніших. Ти можеш бути в Донецькій області, твій друг — у Львові, а подруга — взагалі в Польщі, але ви смієтеся з одного й того самого мема, цитуєте один i той самий жарт, i це створює відчуття, що ви поряд. Це не просто гумор — це спосіб бути разом, навіть коли відстані між вами величезні.
I що мене особливо захоплює в цьому — ми, молодь, створюємо цю культуру самі. Не якісь «дорослі» структури, не міністерства, а ми.
Наші жарти, наші тренди, наша мова стають тим, що потім підхоплюють інші.
Це відчуття, що ти не просто споживач культури, а її творець дуже надихає.
I також скажу i про моду. Вишиванка перестала бути просто «національним одягом для свят». Вона стала стильним елементом гардеробу. Я бачу, як мої однолітки носять вишиванки з джинсами, зі звичайними футболками, як вони стилізують традиційні елементи з сучасним одягом. I це виглядає неймовірно круто.
Українські бренди з’являються на міжнародних подіумах. FROLOV, KSENIA SCHNAIDER, Gunia Project, Bobkova — їхні колекції показують у Парижі, Мілані, Нью-Йорку. I це приємно — бачити, що наша естетика, наші візерунки, наші традиції в сучасному прочитанні цікаві всьому світу.
Якщо мене запитати, чому український культурний вайб такий важливий для мене, я відповім: тому що він дає мені відчуття причетності. Я не просто спостерігаю за культурою збоку — я в ній живу. Я слухаю цю музику, сміюся з цих мемів, читаю ці книги, говорю цією мовою. I це не «обов’язок» i не «жест». Це мій вибір. I мені з цим вибором комфортно, приємно, тепло.
Я бачу, як українська культура змінюється на моїх очах. Вона стає сміливішою, яскравішою, різноманітнішою. Вона говорить про те, що хвилює саме мене: про любов, про дружбу, про пошук себе, про складні почуття, про радість i смуток. Вона не нав’язує, вона пропонує.
Український культурний вайб для мене — це не абстракція. Це моя реальність. Це все, що нас оточує, і я дуже радію, що саме в цей час, в цю хвилину, я можу взяти в ньому участь, і стати його частиною.
Я на сьомому небі від щастя, що можу про це написати i розповісти. Бо для мене це не просто конкурсне ece — це можливість зафіксувати той момент, коли я зрозуміла, що українське — це моє. I це відчуття найцінніше.
